Шановні краяни!

         В історії нашої держави є багато визначних дат, серед яких, на жаль, є і такі, що викликають сумні спогади та біль. Саме 15 лютого відзначається одна з них...
         Пандажшері, Газні, Кандагар, Гіндукуш, Джелалабад, Кабул... - двадцять два роки тому ці назви афганських міст щодня лунали в теле- та радіопрограмах, не сходили зі шпальт газет. Майже 10 років тривала війна в Афганістані. У цій війні загинули близько 3280 українців. Скільки людських трагедій! Скільки безглуздих смертей, скільки горя... У декого з них жінки-вдови посивіли молодими, діти повиростали сиротами, а вони залишилися 20-річними. Але тих, хто загинув, не повернути. 
          15 лютого 1989 року закінчилася незрозуміла війна, цей день став не лише днем виведення радянських військ з Афганістану та завершення військової операції, а й днем єдності, афганського братства та вшанування світлої пам'яті тих, хто не повернувся. Вічна їм пам'ять, а живим - життя... Щоб мати майбутнє, треба пам'ятати і шанувати своє минуле, яким би гірким воно не було, тому що пам'ять є зв'язуючим ланцюжком поколінь...
         Велика кількість українських військовослужбовців виконували відповідальні миротворчі завдання в Іраку і Сирії, Лівані та Югославії, Сьєрра-Леоне й Ліберії та багатьох інших державах. Ризикуючи своїм життям, вони чесно виконали присягу. Тож 15 лютого український народ віддає глибоку шану усім без винятку солдатам і офіцерам, рядовим і генералам, робітникам та службовцям, яким судилося пройти вогняне горнило бойових дій у Республіці Афганістан та інших "гарячих" точках планети. Ми дякуємо кожному за їх мужність і відданість військовому обов'язку. Схиляємо голову перед світлою пам'яттю тих, кому не судилося повернутися. Ми знаємо, що і сьогодні у мирному житті ви не втратили вміння дружити, допомагати, співчувати, любити, чесно виконувати свій громадянський обов'язок. Безмежна вдячність вам і низький уклін.